пятница, 20 января 2017 г.

"Друзі не вмирають, ми просто перестаємо їх бачити, але тепло та любов залишаються...»

          19 січня 2017 року в Білоцерківському медичному коледжі вшановували пам'ять випускника 2009 року, легендарного медика Зінича Ігоря на позивний «Псих», який загинув 20 січня внаслідок підриву сепаратистами нового терміналу Донецького аеропорту…  

          Війна на Донбасі застала Ігоря на посаді фельдшера Рокитнянської центральної районної лікарні. Він завжди був небайдужим до чужого горя, намагався допомогти, крім того любив людей, любив свою країну, був справжнім патріотом України, а тому коли трапилася біда залишитися осторонь не зміг. 
В інтерв'ю кореспондентам газети «Факти» мама Ігоря Віра Іванівна розповідала «Повертаючись із зони АТО, його знайомі хлопці говорили: «Катастрофічно не вистачає лікарів. Були б медики, не було б стільки «двохсот». Наслухавшись цих розмов, Ігор прийшов до нас і оголосив: «Іду на війну». «Не підеш, - кажу. - Твій тато інвалід, я весь час по лікарнях. Як ми без тебе? »« Мам, там хлопці вмирають, - відповів син. - А я можу допомогти ». Я сподівалася, що його з якихось причин не візьмуть. Даремно. Син поїхав.Я знала, що він був в Костянтинівці. Про аеропорт Ігор довго не розповідав. Навіть коли запитала у нього безпосередньо, син відмовлявся, говорив, що знаходиться в безпечному місці. Зізнався лише напередодні Нового року. Це сталося, коли я, запідозривши недобре, сказала, що хочу надіслати йому до Костянтинівки посилку. «Мама, не треба, - сказав Ігор. - Ти тільки не хвилюйся. Я в аеропорту. Але я в двох бронежилетах, - тут же додав. - Мене як лікаря хлопці захищають, закривають з усіх боків. Я в безпеці". Він весь час мені це говорив. А сам в цей час взагалі не надягав бронежилет. І сховатися йому було ніде - хлопці розповідали, що аеропорт прострілювався з усіх боків». 

           З 17 грудня 2015 року, протягом 34 днів, без жодної ротації Ігор виконував свій професійний обов'язок в новому терміналі Донецького аеропорту, творив дива медицина рятуючи поранених бійців, під постійним вогнем ворога робив здавалося неможливе. Маючи можливість виїхати, так як після першого підриву нового терміналу одержав осколкове поранення в голову, своїх не залишив, продовжував працювати, поки була така можливість, поки 20 січня сепаратисти вдруге не підірвали термінал, поховавши під його уламками останніх захисників ДАПу… 

           І ось напередодні другої роковини з дня загибелі Героя, у навчальному закладі, який дав Ігорю путівку в життя, зібралися разом, щоб згадати героїчних захисників фортеці «Кіборгів», які мужньо воювали і загинули в останні дні оборони аеропорту, вшанувати пам'ять Ігоря та всіх його полеглих побратимів, всіх, хто разом з ним був, в ті холодні січневі дні, відважно воював і пішов у вічність рівно два роки тому назад - друзі Ігоря, його побратими, військові капелани, рідні Ігорю люди… 
          Присутні в залі студенти, викладачі та співробітники коледжу надзвичайно тепло привітали маму Ігоря Віру Іванівну, молодшого брата Петра Зінича, легендарних «кіборгів» побратимів Зінича - командира 90-го аеромобільного десантного батальйону ім.І.І.Зубкова Кузьміна Сергія Валерійовича з позивним «Душман», військовослужбовців батальойону Шкабуру Юрія Валерійовича, позивний «Сталкер», «кіборга» Крючко Євгена, військовослужбовця 80 ОДШБр Савіцького Олександра, 95 ОАЕМБр Горобця Василя, військового комісара смт. Рокитно Бабенка Володимира Сергійовича, випускників коледжу, учасників бойових дій Майбороду Михайла (128 окрема гірсько - піхотна бригада та 72 ОМБр), Кузьменка Юрія ( батальйон територіальної оборони «Київська Русь», Бартківського Вадима (Білоцерківський зенітно – ракетний полк). Вшанувати пам'ять Героя прийшли також радник міського голови Антонюк Микола Анатолійович, начальник Білоцерківського управління освіти і науки Петрик Юрій Федорович, голова комісії з питань охорони здоров’я, материнства, дитинства, соціального захисту населення та пенсіонерів Київської обласної Ради Бігарі Наталія Володимирівна, журналісти, громадські діячі, організатори та координатори Білоцерківської організації «Молода Просвіта» та волонтерської організації «Час Змін» Костянтин Клімчук та Тетяна Виговська. 



            Щирі  слова співчуття  прозвучали з вуст директора  коледжу Фуголя Володимира Васильовича, який ледь  стримуючи сльози звертався до мами Ігоря та всіх присутніх, гостей Антонюка М.А., Петрика Ю.Ф., Бігарі Н.В., військового комісара Бабенка В.А.








         З увагою слухали студенти розповідь ведучих про останні дні оборони Донецького летовища, який дійсно став символом незламності українського духу, символом мужності, братерства і самопожертви незламних українських вояків, яких вороги за стійкість нарекли «кіборгами». Там люди витримували шалене напруження, гради, танки, міномети, всю наявну зброю сепаратисти кинули на захисників аеропорту. Кожна ротація, доставка продовольства, води, боєприпасів, вивіз поранених відбувалися під щільним вогнем ворога. Як розповідали, особливо в останні дні оборони аеропорту, не поранених там практично не було… Зінич Ігор (позивний «Псих») робив все можливе і неможливо, щоб рятувати бійців, скільки їх було 50 -70 -100… ніхто зараз сказати і не зможе, але за цей час у нього жоден 300-тий на став 200-тим. Легкопоранені, після надання медичної допомоги, знову бралися за зброю, а важкопоранених потрібно було евакуйовувати, але вивезти поранених було важко. Комендант диспетчерської вежі Донецького аеропорту, офіцер 80-тої аеромобільної бригади Вадим Ваврищук, кіборг «Green» згадував… 
        «Нам не давали відвозити не те що мертвих, а й поранених. Був один випадок, коли хлопцеві від пострілу РПГ відірвало руку та вирвало нижню щелепу. Покійний «Псих» вставив йому трубку і разом з хлопцями дві доби боровся за нього, не зважаючи на мороз, кіптяву і бій. Потім домовилися з росіянами про тимчасове перемир'я, щоб відправити пораненого в лікарню.Його передали у центральний госпіталь, де він помер через 10 днів – хлопця ввели в кому та не змогли вивести. Фельдшер його дві доби без нічого в смерті видирав, а там… не змогли». 
        Пораненим був Ігор Римар, про його евакуацію із аеропорту розповів художник зі Львова Дмитро Ткаченко у першому коміксі про цю війну «Кіборги. Історія трьох». Ініціатором створення коміксу стала Львівська громадська організація «Вірні традиціям», яка об'єднує «кіборгів» та їх друзів, допомагає та підтримує родини полеглих Героїв. Координатор організації Юлія Согор надіслала до коледжу кілька екземплярів журналу та портрет Ігоря Зінича з коміксу з проханням передати вітання мамі Ігоря та передати: «Уклін зі Львова та велика дяка за сина», а також передати, що «для нас усіх Ігорчик залишився… друзі не вмирають, ми просто перестаємо їх бачити, але тепло та любов залишаються» - це прохання було виконане. Директор коледжу передав мамі Ігоря його портрет, а всі побратими Героя, присутні в залі одержали на згадку екземпляри журналу. 



        В аеропорту дійсно було важко всім, але що допомагало вижити, не здатися, боротися не дивлячись ні на що? Що підтримувало дух воїнів, робило їх по справжньому стійкими та непереможними? Звичайно, український патріотизм, прагнення до перемоги, впертість, а ще бажання захистити свою країну, свою родину, домівку…В такі хвилини допомагала комусь підтримка рідних, а комусь віра в Бога… В Донецькому аеропорту Ігорю Зіничу допомагали справлятися з пораненими військові капелани, а серед них був Андрій Полухін на позивний «Гітарист». Андрій також приїхав до коледжу, вшанувати пам'ять побратима і виступаючи наголосив, що Ігор не сам допомагав пораненим, виривав їх у смерті, а будучи віруючою людиною, йому в тому допомагав Бог, а ще любов до людей та вміння переконати їх в тому, що все буде добре, з Богом в серці Ігор допомагав бійцям. 

       Останні дні, останні хвилини……найважчі 19, 20 січня 2015 року… і знову на екрані документальні кадри з Донецького аеропорту, ведучі зачитують спогади «кіборгів», які були в ті хвилини або поряд з «Психом», або з ним на зв'язку, зокрема 26-річний львів'янин Степан (ім'я змінено) згадував: «16 січня в результаті постійних обстрілів обвалилася одна зовнішня стіна, а вночі хтось попав в боєкомплект, вибухом зруйнувало внутрішні перегородки, що знаходилися в терміналі бійці перетворилися на зручну мішень. Бойовики засіли зверху і в підвалі. Кожен штурм починали з крику: «Аллах акбар!» Поранених було багато. Ми просили командування про підкріплення, але його не було. Не вивозили і поранених, транспорт ніхто не надсилав. Безпечних закутків, в яких можна сховатися, практично не залишилося. У будь-якому місці тебе міг дістати відлетівший від стіни осколок. Наш лікар, киянин Ігор Зінич, носився від одного бійця до іншого. Зупиняв кров, перев'язував рани. Він багатьом врятував життя. А хлопця з важким пораненням хребта буквально витягнув з того світу. До речі, позивний доктора був "Псих". Може, тому що непосидючий? Він не надягав бронежилет, говорив, що так зручніше, легше бігати» 
Прозвучали спогади і Валерія Логінова, офіцера 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Аскольд:       «Я тоді тримав зв’язок з хлопцями по мобільному телефону. Розмовляв з Ігорем Зіничем (медик, позивний «Псих») за дві години до його поранення. Він уже тоді криком кричав: «Передайте командуванню, щоб забрали нас звідси. В мене хлопці вмирають на руках – нічим перев'язувати їх». Двічі намагалися туди заїхати, але обидва наші  БТРи сепаратисти розстріляли. Поранених евакуювати не змогли, підмогу і боєкомплекти завезти не змогли, а хлопці там вже трималися з останніх сил. На додаток до цього, почали підривати перекриття над їхніми головами, пустили сльозогінний газ. Хлопці не спали, не їли, були поранені, вмирали...» 
         А далі, затамувавши подих присутні слухали розповідь безпосереднього свідка всіх цих подій, «кіборга», командира 90-го аеромобільного десантного батальйону ім.І.І.Зубкова старшого лейтенанта Кузьміна Сергія Валерійовича з позивним «Душман», який розповів, як Ігор приїхав в термінал, як був організований пункт  медичний допомоги фельдшера, як за хірургічний стіл слугували залізні двері, які знайшли в терміналі, як «Псих» літав від одного пораненого до іншого, ніби не помічаючи кулі, які літали навколо, а у бронежилеті» це дійсно було б дійсно надзвичайно важко робити… В непростих умовах «Псих» реально допомагав, надавав кваліфіковану медичну допомогу, командир «кіборгів» згадав випадок, коли важко поранений в руку боєць міг її втратити на завжди, але дякуючи правильно наданій першій невідкладній допомозі, правильно складеним кісткам руку вдалося зберегти… Сергію Валерійовичу важко було згадувати про ті події, занадто болюча ще рана, занадто чіткі та гіркі спогади... 


         … Далі в залі залунали «Мальви» у виконанні студентки фельдшерського відділення Трохименко Альони, а на екрані пролистувалися сторінки «Книги Пам’яті» з портретами та іменами полеглих Героїв… 
ВІЧНА ВСІМ ПАМ'ЯТЬ ТА СЛАВА! 


         Цього дня, на вшанування пам'яті полеглих Героїв – "кіборгів" та Ігоря Зінича мала приїхати і парамедик медичної служби «Хотабич» Оля Башей (позивний «Кроха»), з якою Ігор був на постійному зв’язку і передавав поранених з терміналу, але щось не склалося, проте  дякуючи її нещодавньому інтерв'ю журналістам Радіо Свобода    студенти змогли почути  розповідь "Крохи"  про їх знайомство, про домовленість зустрітися після того як все завершиться, як  Ігор був після другого підриву терміналу поранений і вивести його не змогли чи не забажали, вважаючи що травми на скільки важкі, що він все рівно помре… 

         Майже всі хто був цього дня у невеличкому залі медичного коледжу не стримували сліз, їх не можна було втримати бачачи сльози матері Ігоря, його бойових побратимів…. щеміло серце від великого горя, яке принесла в нашу країну війна, яка все ще терзає Україну, збираючи свою страшну данину…, але заключним акордом стала пісня групи Тінь Сонця «Ніколи не плач» у виконанні студентки зуботехнічного відділення коледжу Крижанівської Аліни, тато якої також учасник бойових дій на Донбасі і в цей день попросив Аліну не лише заспівати, але і передати в подарунок бойовий прапор його військового підрозділу.  Дійсно, не варто плакати, на радість ворогам, потрібно просто жити далі і  робити все для того. щоб загибель наших хлопців не була даремною, щоб  сонце  миру  нарешті запалало над Україною і вона відбулася, як вільна, щаслива, цивілізована європейська держава! 
           Потім, всі присутні поклали квіти до меморіальної дошки Героя України Зінича Ігоря Вікторовича та оновленої Стіни Пам'яті   в приміщенні навчального закладу. Оформлення стіни пам'яті «Подвиг медика» - це данина шани Герою від «кіборгів» - побратимів Ігоря, які виділили на це кошти, а також своєрідний подарунок від молодшого брата Героя Петра Зінича, який прийняв безпосередню участь в її оформленні. Петро продовжує справу брата, ставши у минулому році студентом фельдшерського відділення, яке колись закінчив Зінич Ігор… 

Герої не вмирають! 






Комментариев нет:

Отправить комментарий